Японська мова

Японська мова, мова, якою спілкуються близько 125 млн. мешканців Японії, а також нащадки японців, які пересилилися до першої половини 20 ст. до інших країн: до США, включаючи Гавайські острови (більше 800 тис.), Бразилію (близько 400 тис.), Перу (більше 180 тис.), Китай, Канаду, Аргентину, Мексику та інші. Родинні зв'язки японської мови віддавна викликали суперечки; зараз більшість дослідників визнає її спорідненою з алтайськими мовами - корейською, тунгусо-маньчжурською, монгольською, тюркською. Існує гіпотеза про її спорідненість з автронезійськими (малайсько-полінезійськими) мовами, однак, певно, подібність з цими мовами обумовлена стародавніми контактами. В історичний період японська мова підпала під значний вплив китайської мови, а за останні десятиліття - англійської.

Центром японської політики та культури раніше був район Ната та Кіото, але в епоху Токугава (1600-1867) він змістився до Едо (суч. Токіо). До 19 ст. в якості літературної використовувалася мова, яка склалася на основі кіотської придворної мови 9-12 ст. У другій половині 19 ст. сформувалася сучасна літературна мова на токійській розмовній основі.

Японська мова, виключаючи діалекти островів Рюкю, поділяється на чотири діалектні зони: Східну (включаючи район Токіо), Центральне Хонсю, Західне Хонсю (включаючи Сікоку) та Кюсю; діалекти островів Рюкю (загальна назва дрібних островів на півдні Японського архіпелагу) різко відрізняється від всіх інших та частиною дослідників розглядається як самостійна мова. Більшість японців у розмові з мешканцями своїх місць використовують діалектні форми, а у розмові з носіями інших діалектів та на письмі користуються літературною японською мовою. Існує велика кількість літератури, написаної японською мовою, історія якої нараховує більше 1200 років, перший збережений пам'ятник, літопис Кодзікі О-но Ясумаро, датується 712.

Розмовна японська мова (якщо не враховувати нові запозичення) включає п'ять голосних (а, і, у, е, о) та двадцять шість приголосних фонем: п, пь, б, бь, (перед у вимовляється як ц), ть (вимовляється близько до м'якого ч), д, дь, к, кь, г, гь (дві останніх усередині слова набувають носовий призвук), с, сь (вимовляється близько до м'якого ш), дз, дзь (вимовляється близько до м'якого дж), р, рь (одноударні, або різновиди «ті, які хлопають»), м, мь, н, нь, х (перед у вимовляється к ф), хь (близько до німецького «іх-лауту»), й, в (губно-губне, як англійська w). У нових запозиченнях з англійської мови та інших мов також можливі в, вь (губно-зубні); т і д перед у; ф та ц не перед у; фь, ць. Вказаними особливостями японської фонетики пояснюється різноманітне передання японських звуків у запозиченнях, які прийшли безпосередньо з японської та ті, що пройшли через європейські мови; те саме відноситься і до передання імен власних; місто Хіросіма, але фірма «Тошиба», гора Фудзи(яма), але фірма «Фуджи» (ш та дж при цьому, за правилами російської фонетики, вимовляються твердо, а замість і звучить и; виходить досить далеко від японського оригіналу); дзю-до, але джиу-джитсу; у ряді випадків має місце й наявність дублетних форм, порівняємо традиційну передачу назви фірми «Місубісі» та зрідка трапляєму англомовну «Міцубіші»; з «Тосібою» та «Тошибою» ситуація скоріше навпаки - сьогодні явно попереду другий варіант. Більшість складів відкриті, наприкінці складу з приголосних можливі лише носові; зустрічаються довгі голосні та приголосні. 

Наголос у японській мові музикальний. Для кожного слова він характеризується, насамперед, висотою тону і, в залежності від того, кількістю вібрацій, що виконуються мовленнєвими звуками. Розрізняють три рівні висоти тону: низький, середній та високий. Відстань між низьким та середнім, так само як між середнім та високим тоном, приблизно рівно терції (у музикальних термінах). Висота тону є диференційною ознакою, яка може розрізняти слова, а в інших випадках фонетично співпадати. Так, слово Аме з тоновим наголосом на першому складі означає «дощ», а слово амЕ, де тон підіймається від низького на першому складі до середнього на другому, слугує визначенням для желатинових цукерок. 

Дієслова та прикметники мають форми словозміни, які створюються шляхом зміни закінчень; ці форми означають синтаксичну позицію (форми присудка, дієприкметника)

Естонська мова

Естонська мова, одна з мов прибалтійсько-фінської гілки фіно-угорської родини. Естонською мовою спілкується більшість населення Естонії, а також естонці, які мешкають на прилеглих російських територіях, у Швеції, США та Канаді; загальна кількість тих, хто спілкується - близько 1,1 млн. людей. Найближчими родичами естонської є фінська, карельська, вепська, водська та лівська. Ще до розподілу ці мови зазнали сильного впливу балтійських мов, пізніше - германських та слов'янських мов. Звукова система естонської мови характеризується складним кількісним тонічним наголосом, який характеризується у вигляді протиставлення двох ступенів фонологічної довготи, що охоплює всі довгі голосні, дифтонги, а також приголосні та поєднання приголосних. Морфологічна структура - флективно-аглютинативна. Існує 14 відмінків. Перші записи естонською мовою відносяться до 13 ст., перша друкована книга - до 16 ст. У естонській є декілька діалектів. 

Література

Каск А. Эстонский язык. – В кн.: Основы финно-угорского языкознания. Прибалтийско-финские, саамские и мордовские языки. М., 1975

Есперанто

Есперанто, штучна мова, створена польським лікарем та філологом Людвігом Заменгофом (1859-1917). Назва мови походить від псевдоніму його творця - Есперанто, що означає «той, хто сподівається»; опис мови есперанто було опублікована у 1887. Ця мова отримала визнання на початку 20 ст. у якості міжнародної штучної мови; цією мовою існує різноманітна література; в основному - перекладна фантастика. Письмо суто фонетичне; використовується латинський алфавіт, доповнений шістьма літерами з діакритичними знаками. Словник складається з відносно невеликої кількості коренів - переважно романського, а також германського та слов'янського походження, крім того, є декілька слів, взятих з інших джерел або вигаданих. Кількість базових коренів зведено до мінімуму за рахунок широкого використання афіксів та словоскладення. Так, granda означає «великий», mal є показником протилежного значення, відповідно, malgranda означає «маленький». Значення «батько» виражається словом patro, суфікс -ino означає «жіночої статі»: patrino, таким чином, означає «мати». Морфема -о є показником іменника, -а - приклметника; -е - прислівника, -і - дієслова. Varmo означає «жара» або «тепло», varma - «гарячий» або «теплий», varme - «гаряче» або «тепло», varmi - «нагрівати». До іменників та прикметників у множині додається -j: malgranda birdo означає «маленька пташка», malgrandaj birdoj – «маленькі пташки». Якщо іменник знаходиться у позиції прямого доповнення, він сам і доданий до нього прикметник набувають наприкінці - n: mi vidis malgrandan birdon «я бачив маленьку пташку». Відмінювання включає всього 12 форм, і використовуючи лише одне допоміжне дієслово (esti «бути»).

Література

Исаев М.И. Язык эсперанто. М., 1981 Бокарев Е.А. Эсперанто-русский словарь. М., 1982 Исаев М.И., Семенова З.В. Учебник языка эсперанто. М., 1984 Кузнецов С.Н. Теоретические основы интерлингвистики. М., 1987  

Шведська мова

Шведська мова, мова, якою спілкуються близько 9 млн. людей у Швеції та на узбережжі Фінляндії - у районах Естерботтен (Вааса) та Нюланд (Уусімаа). Шведською мовою спілкуються також на більшості островів Балтійського моря, включаючи деякі з островів у берегів Естонії. Шведська є основною мовою для приблизно 300 тис. мешканців Фінляндії та використовується у якості другої мови серед освічених фінів.

Шведська мова належить до скандинавської групи. Куди входять також ісландська, норвезька та датська. Шведська і датська утворюють східно-скандинавську (або східно-нордичну) групу, яка характеризується, зокрема, монофтонгізацією стародавньоскандинавських дифтонгів (напр. aupa, bein та heyra перетворилися на köpa, ben та höra) і тенденція до об'єднання стародавніх чоловічого та жіночого роду в один спільний рід. Шведська мова відрізняється від датської збереженням інтервокальних p, t, k (ср. шведск. slipa, gata, lika та датск. slibe, gade, lige), збереженням голосних наприкінці слова - при тому, що у датській всі кінцеві голосні дали - е, - а також музикальним наголосом, який зближує шведську мову з норвезької. Як у морфології, так і у фонетиці шведська мова архаїчніша за датську. Як у датській і норвезькій, лексика у шведській мові піддавалися сильним іншомовним впливам, насамперед зі сторони нижньонімецької (особливо у Ганзейський період), а у 18 ст. також французької - хоча їх вплив все ж був набагато менше значним, аніж вплив французької на англійську. 

Літературна писемна шведська мова базується у першу чергу на центральних діалектах Упсали, Стокгольму та міст Седерманлада. У шведській мові є різноманіття діалектів. Південні діалекти Сконе, Халланд та Блекинге мають сліди попередньої належності цих областей Данському Королівству. Далі до півночі розповсюджений діалект острову Готланд та діалекти центральної Швеції; на півночі - діалекти Далекарлії та Норанду, які простягаються до кордонів з Норвегією та Фінляндією. На самій півночі мешкають лапландці, які спілкуються на мові фіно-угорської сім’ї. Серед шведських островів найархаїчніший діалект розповсюджений на острові Готланд. Шведські діалекти, які розповсюджені на території Фінляндії, називають східно-шведськими. Рунічні написи шведською мовою походять ще з 5 ст., найстародавніший писемна пам'ятка латиницею датується 1250 р.

Література

Стеблин-Каменский М.И. История скандинавских языков. М., 1953 

Попов О.К., Попова Н.М. Шведский язык. М., 1969 

Берков В.П. Современные германские языки. СПб, 1996

Чеська мова

Чеська мова, слов'янська мова, якою спілкуються близько 11 млн. чехів, які проживають у Чеській Республіці та ще близько 2 млн., які мешкають у інших країнах - у Центральній Європі (Австрії, Бельгії, Франції) та у США.

Чеська мова відноситься до західнослов'янської групи, вона споріднена зі словацькою мовою та виявляє декілька значимих спільних рис з південнослов’янськими мовами (зокрема, зі словенською та сербохорватською). До її головних особливостей відносяться: 1) перехід праслов'янських поєднань типу tort, tolt у trat, tlat (наприклад, *gordъ > hrad та *golva > hlava), який мав місце також у словацькій та у південнослов’янських мовах; 2) перехід ǫ у ou; 3) перехід g у дзвінке h (наприклад, bogъ > Buh та gora > hora), який мав місце також у словацькій, українській, білоруській, верхньолужицькій та у північних діалектах словенської мови; 4) втрата *ь та *ъ у слабкій позиції та перехід їх до е у сильній позиції (наприклад, *dьnь > den та *sъnъ > sen) - так само, як у польській мові; 5) перехід tj та dj у ts та dz, характерний для західнослов'янських мов; 6) загальне для всіх західнослов'янських мов збереження поєднань dl, як і у інших західнослов'янських мовах; 7) перехід u у і після палатальних приголосних, який почався у 14 ст. (наприклад, cut > cit «почуття»); 8) перехід ó (довгого о у споконвічних словах) у uo, а потім у ů; 9) перехід у в і; 10) закріплення наголосу на першому складі, характерне також для словацької та верхньолужицької мов; 11) «середньоєвропейські» (а не велярне) І; 12) наявність складових ļ и ŗ (останнє є також у сербсько-хорватській); 13) наявність звуку rž (передається на письмі літерою ř); 14) існування фонологічно значущого протиставлення довгих та коротких голосних (над довгими голосними на письмі ставиться знак наголосу - ў), яке є також у словацькій та сербо-хорватській мовах. 

Деякі з перерахованих вище явищ, зокрема закріплення наголосу, мали місце також у німецькій та угорських мовах. Чехи користуються латинським алфавітом, але збільшили кількість знаків, додавши діакритики. Найдавніші письмові тексти чеською мовою, що дійшли до нас, датуються 13 ст. 

Література

Широкова А.Г. и др. Учебник чешского языка. М., 1973 

Влчек Й. Русско-чешский словарь, изд. 3-е. М., 1985 

Павлович А.И. Чешско-русский словарь, изд. 8-е. М., 1989 

Широкова А.Г. и др. Чешский язык. М., 1990